Шановні випускники Буковинського державного медичного університету!

У 2019 році  університет святкуватиме 75-річчя. У зв’язку з цим  планується проведення різноманітних заходів, в тому числі і презентації художньо-мистецьких робіт випускників БДМУ.

...

ТКАЧ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

ТКАЧ  МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, член Національної спілки письменників України та член Спілки кінематографістів

 

„Народився вдосвіта, у неділю, на одинадцятому дні нового Місяця під знаком Стрільця, – пише в автобіографії Михайло Ткач. Було 26 листопада, 4-й день по тому, коли Архистратиг Михаїл приїздить на білому коні, засіваючи землю першоснігом. Була пора, коли 1932 рік під знаком Мавпи йшов на спад, а на великій Україні в людській оселі продирався страшний Голодомор, спричинений політикою Кремля. Хвалити Бога, моє село Лукачани, колишнього Хотинського повіту, що загубилося в закутку Північної Бесарабії, якраз посередині між Дністром і Прутом, було далеко від придуманої Сталіном голодної біди. Цю чорно-божу турботу „батька народів” мої краяни відчули пізніше, в 1946–1947 pоках. Тимчасом, хоч у нашому краї пішло вже на 14-й рік життя під окупаційним крилом королівської Румунії, нас не полишала віра в долучення до лона матері-України. Але це солодке відчуття нам судилося пізнати лише в 1940 p., через вісім років. За рік до цієї історичної події я вже пішов до першого класу румунської школи, який закінчив з найвищими оцінками за десятибальною системою”.

У червні 1940 року Буковинський край возз’єднався з Україною, з рідним словом, з рідною піснею. Та, на жаль, світова війна в червні 1941 року відібрала від буковинців на цілих чотири роки радість родинного відчуття, і аж у березні 1944 року їм посміхнулося відчуття прийдешньої Перемоги.

Михайло Миколайович згадує: „Перші мої повоєнні роки – це навчання в рідному селі Лукачани та в сусідньому – Новоселиці, де я був зарахований після четвертого класу відразу в шостий. У передчутті голоду 1946–1947 років батьківська мудрість круто зорієнтувала мій шлях на Чернівці. Як син працівника, заброньованого під час війни для відновлення залізничного господарства, я опинився в інтернаті для дітей залізничників. То було справді мудре батьківське рішення – все ж на один рот вдома буде менше, – голод вже запустив свої зажерливі пазурі поміж людей хліборобського краю”.

Чернівці стали для підлітка початком осмислення, як він каже, крутих шляхів життя, пробою людських вартостей, етапом осягнення міських вулиць, пошарпаних під’їздів і дворів повоєнної руїни. Добре запам’яталося хлопцеві, коли він вперше приїхав до міста і переночував у районі Роша, а вранці дивувався, що сонце сходить не з того боку, як в його селі. Інтернат, куди потрапив Михайло, був зросійщений, вихователі не знали української мови. Зате хлопець мав триразове харчування і ліжко у великій кімнаті, що оберігала сон двадцятьох різних за віком дітей залізничників. Рік інтернатського життя був пам’ятним і повчальним у сенсі усвідомлення товарись­ких стосунків.

У 1947 році батьки вирішили, що Михайло після 7 класу має вчитися на фельдшера. На той час професія медика була чи не найпрестижнішою. Диплом фельдшера Михайло Ткач отримав, але, пропрацювавши рік у своєму райцентрі Кельменцях, вирішив вступати до медичного інституту, що і здійснив 1951 року.

Уже в медичному училищі, заохочений до випуску стінної газети, пробував заримовувати думки й писати вірші. Літературу в середньому спеціальному закладі викладали слабенько, тому Михайлові більше прислужився театр. Особливе враження справили вистави „Земля” за твором Ольги Кобилянської та „Весняний потік” за п’єсою Зіновія Прокопенка. Під час зимових канікул, сидячи на печі, написав свою п’єсу, а перший вірш – в Кельменцях, працюючи помічником епідеміолога санітарно-епідеміологічної станції, і видрукував у районній газеті „Рідне слово”. Через кілька років, побачивши на сторінках вірш Михайла Ткача „Марічка”, директор обласного будинку народної твор­чості вирішив оголосити конкурс серед музикантів області на кращу мелодію, яка б відповідала словам. І мало хто знає, що в архіві є близько 40 мелодій „Марічки”. Але популярності й слави зажила музика Степана Сабадаша.

Михайла Ткача все більше і більше тягнуло до літератури. При вступі до медичного інституту він написав твір на вільну тему, оцінений на „5”. Хотів навіть перейти до університету, але не зважився стати проти волі батька й ма­тері. Вивчаючи спеціальні дисципліни, заодно надолужував літературною самоосвітою. Саме через те потрапив під пильне око „донощиків”, а це призвело до того, що доцент кафедри марксизму-ленінізму на прізвище Малий (з на­голосом на першому складі) на одній з лекцій морально відлупцював початкуючого поета у присутності двох сотень студентів за те, що він читає молодого Тичину, декадента, та богемного поета Єсеніна.

Але попри все, у 1956 році в республіканському видавництві „Молодь” побачила світ перша збірка віршів Михайла Ткача „Йдемо на верховину”, а вже наступний рік став для нього знаковим: вийшла друга збірка „На перевалі” й у травні 1957 році поета прийняли до Спілки письменників, цього ж місяця народився син, а в червні Михайло Миколайович став дипломованим лікарем. Але працювати за фахом він не пішов. Батьки змирилися з Михайловим літературним покликанням, і він став журналістом Чернівецької обласної газети, водночас очоливши літературне об’єднання. У серпні 1958 році в області створили письменницьку організацію і його обрали її першим керівником.

Михайло Ткач закінчив дворічні Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві. Роки на­вчання в такому престижному закладі, спілкування з провідними літераторами майже всіх республік Союзу стали справжнім літературним університетом для молодого письменника.

Згодом переїхав жити до Києва. Переважну частину київського періоду творчого життя забрала робота на кіностудії імені Олександра Довженка, у Державному комітеті кінематографії, на кіностудії хронікально-документальних фільмів. Став редактором фільмів, автором пісень, а відтак і сценаристом. Саме за сценарій повнометражного документального фільму про Україну пошанований у 1973 році Державною премією імені Тараса Шевченка.

Київ став його долею, утвердженням імені в поетично­му і, зокрема, пісенному жанрі. Великим щастям для Михайла Ткача була і є праця з такими особистостями як Платон Майборода, Олександр Білаш, Євген Станкович, Ігор Шамо та Ігор Поклад, Олександр Злотник, Левко Дутковський. До свого доробку митець зараховує півтора десятка поетичних і суто пісенних збірок, сценарії понад двадцяти документальних, великих і короткометражних, фільмів і двох художніх. Але найбільший його ужинок – у пісенному жанрі. Досить назвати „Марічку”, „Ясени”, „Сніг на зеленому листі”, „Прилетіла ластівка”, „Сину, качки летять”, „Білі лебеді”, „Мама Марія”, „Писанка”, „Чуєш, мамо”, „Якщо любиш, кохай”... А всього десь понад сто заспіваних провідними виконавцями пісень. Кращі з них видані збірками „Серед літа”, „Лебедині сурми” та „Пісня для тебе”, а також зібрані на аудіокасетах та компакт-дисках під назвою „Від Бога”.

Михайло Миколайович був першим головою земляцтва буковинців у м. Києві „Буковина”, а потім не менш продуктивно працював як його почесний голова. Багато літ обирався віце-президентом Українсько-Румунського товариства дружби, а два роки був президентом цієї громадської інституції.

У яких краях не бував би поет-пісняр, дорога вела до Буковини –благодатної сторони й материка його поетичного начала: „Нехай які маленькі Аукачани, та я без них – без деревини плід”.

Випускників твоїх славетні імена/ Т.М. Бойчук, В.Ф. Мислицький, В.Т. Бачинський, В.В. Білоокий, О.І. Іващук,  О.Ф. Кулик, С.С. Ткачук, М.Д. Лютик // Видавництво Чернівці:"Місто".-2014.-с. 240