САНДУЛЯК ЛЕОНТІЙ ІВАНОВИЧ

Голова громадської екологічної організації „Зелений світ Буковини”, доктор медичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії, співавтор Акта проголошення державної незалежності України

 

Народився 8 березня 1937 року в с. Козирянах Кельменецького району в багатодітній селянській сім’ї (тринадцятою дитиною серед шістнадцятьох). Дитинство закінчилося в сім літ – до 14 років пас вівці і доглядав незрячу бабцю Вар¬вару, варив борщі, прибирав і дістав прізвисько „Варварин Льоня”. Після семирічної освіти здобув у Чернівцях середню – фельдшерсько-акушерську.

Леонтію Сандуляку пощастило в житті багато в чому бути першим. Він – перший доктор-професор із свого се¬ла. Один із перших фундаторів екологічного руху в Україні та перший голова громадської організації „Зелений рух Буковини”. Перший голова Народного Руху України в області. Перший демократично обраний від Чернівців та Глибоцького району народний депутат СРСР. Перший Надзвичайний Повноважний Посол України в Румунії. Леонтій Іванович – співавтор з Левком Лук’яненком Акта проголошення державної незалежності України. У своїй фаховій діяльності йому пощастило першим виявити раніше невідомі властивості червоних кров'яних тілець накопичувати і переносити біологічно активні ре¬човини, що може бути основою для створення принципово нової теорії патогенезу ендокринних захворювань та обміну речовин.

Працював багато скільки себе пам’ятає. Змалку, в армії (на цілинних землях 19-річним солдатом прийняв на світ 500 новонароджених) і, навчаючись у медінституті та аспірантурі, а після неї працюючи в Чернівецькому державному університеті – від старшого викладача – до завідуючого кафедрою. Кандидатську дисертацію Леонтій Сандуляк захистив у галузі гістології, докторську – з ендокринології. З 1974 року по 1975 pік стажувався в Румунії, в Бухарестському науково-дослідному інституті ендокринології, де виконав клінічну частину докторської дисертації під керівництвом академіка Штефана Мілку. Продовжував своє наукове ста¬жування в Канаді, в Саскачеванському університеті.

З вдячністю Леонтій Іванович стверджує, що всіма своїми досягненнями завдячує дружині, харків’янці Галині Петрівні, з якою вони разом з 1952 року. Познайомилися ще в фельдшерсько-акушерській школі. Одружилися на І курсі медінституту. Обидві їхні дочки – Тетяна і Людмила – також лікарі. Саме дружина створювала надійні тили своєму чоловікові, який вічно конфліктував із владою. Ще чотирнадцятирічним учнем фельдшерсько-акушерської школи запитав викладача історії про так зване добровільне приєднання прибалтійських країн до СРСР, за що потрапив не до медінституту з „п’ятипроцентниками», а в армію. Коли йому закидали, що та влада дала йому все, він відповідав: „Якщо я маю таланти, то вони від батьків і від Бога”. Щасливим для себе числом вважає „13”. 13-й серед дітей. 13 вересня 1974 року надруковано його засадничу працю з ендокринології. 13 січня 1966 року народилося його, як він каже, „alter ego” – молодша донька. Навіть докторську дисертацію захистив 13 листопада о 13 годині.

Його життєве кредо як професора: „Немає поганих студентів, є погані викладачі”; а як людини: „Все прощаю, окрім підлості”. Він залишився селянином на все життя: „Люблю землю, як жінку, за родючість”.

Хобі: готувати вареники. Вважає, що для цього потрібні гарний настрій і добра душа; оскільки ця ментальність притаманна українцям, то вареники є їх національною стравою.

 

Випускників твоїх славетні імена/ Т.М. Бойчук, В.Ф. Мислицький, В.Т. Бачинський, В.В. Білоокий, О.І. Іващук,  О.Ф. Кулик, С.С. Ткачук, М.Д. Лютик // Видавництво Чернівці:"Місто".-2014.-с. 240